Навіть якщо на книгу реакція негативна, автор уже переміг. Думаю, що така позиція має право на існування. Більше того, якщо книгу спробувати забороняти, обов’язково знайдеться більше охочих її почитати — а чого ж то вона заслужила таку немилість? Неодноразово літературні, наукові, церковні тексти ставали жертвами цензури з політичних, етичних або релігійних причин. Але коли причини заборони межують з абсурдністю, лишається лише усміхнутись: можливо, саме тому той чи інший твір нині ми вважаємо за класику. Пропонуємо топ-10 опальних книг, які потерпали від дурощів цензури у різні часи.
10. Стендаль «Червоне і чорне».
Сучасники автора не змогли вкласти цей роман у жоден з існуючих літературних стереотипів, а тогочасні літературні критики визнали його занадто складним для сприйняття. Однак головним цензором тут виступило не суспільство, а церква (привіт, безсмертна свята інквізиціє). Досить скептичне ставлення автора до єзуїтів призвело до занесення «Червоного й чорного», а також інших романів Стендаля до Індексу заборонених книг, поки той не був скасований у 1966 році.
9. Й. В. Гете «Страждання юного Вертера».
Мода на Вертера у ХІХ ст. поширилась не тільки на одяг, віяла чи парфуми, як у героїв мегапопулярного на свій час роману. Те, що твір заснований на історії реального самогубця — Карла Вільгельма Єрузалема, зробило модним… самогубство. У тогочасної молоді, яка вкоротила собі віку, не було дивиною знайти в кишені томик Гете. Ось тому деякі німецькі університети відкрито виступали за заборону книжки, в Данії заборонили її перекладати, а в Іспанії видалили її з усіх бібліотек держави.
8. О. Хакслі «Дивовижний новий світ».
Ця, на мій погляд, геніальна антиутопія отримала в якості резолюції від сучасників хорошу фразу — «викликає занадто сумні думки». Проблема саморуйнування людини під впливом необмеженого задоволення, тотальна індустріалізація, втрата самоідентифікації і тому подібне — проблеми немолоді. А ще, наприклад, в Ірландії книга була заборонена через неоднозначність ставлення до описаного способу народження (створення у фабричних умовах) дітей.
7. Ч. Діккенс «Олівер Твіст».
У той час, коли слово «політкоректність» іще не звучало притчею во язицех, роман класика англійської літератури для дітей отримав догану саме за нетерпимість до інших націй. Зокрема негативне зображення одного з героїв — єврея Феджина — у досить стереотипному ключі. Це й приліпило Діккенсові ярлик антисемітизму. Хоча сам автор відзначав: «Феджин єврей, тому що це, на жаль, було правдою; у часи, до яких належить ця історія, цей вид злочинців неодмінно презентували євреї».
6. Б. Грибоєдов «Горе з розуму».
З горем і недолугими редакторськими правками навпіл випустивши у світ свій твір, Грибоєдов отримав від князя Голіцина слова, що він мовляв «на всю Москву пасквіль написав». Комедія, яка б, говорячи сучасною мовою, обстібала стан тогочасного суспільства, — це останнє, що хотіла бачити владна верхівка після свіжого тоді в пам’яті декабристського виступу.
5. Є. Замятін «Ми».
А ось і довгоочікуваний радянський період з його розгулом цензури. Знову-таки антиутопія, про світ рівних й однакових людей-«нумерів», серед яких у кількох виявляють страшну хворобу — зародження душі. І — soviet tradition — роман визнали буржуазним та реакційним. Очевидно, тодішню владу більше влаштовував той стан речей, який існував у творі — всі однакові, усі поважають владу й ніхто не думає. А от душа — це буржуазні пережитки, однозначно.
4. Дж. Оруел «Скотний двір».
Як казала одна мудра жінка, ХХ століття — період боротьби за комунізм і проти комунізму. Тоді коли в одному кінці світу роман забороняли через реакційність, то в іншому Оруела обізвали комуністом і в 1987 р. заборонили вчити у школі за висловлені в романі неоднозначні політичні позиції. Хоча скоро заборону скасували, але факт лишається фактом.
3. П. Єршов «Коник-горбоконик».
Час іде, а нічого не змінюється. Зараз у Росії забороняють «Ну, постривай!», а свого часу класична нині казка отримала нарікання стосовно богохульства, націоналізму й навіть порнографії! (Аж перечитати захотілось) Як виявилось, дитячі казки частенько ставали причиною суперечок у сторожів моралі й дитинства. Так, немалі суперечки точились у Головному управлінні з соціального виховання стосовно публікації «Курочки Ряби»…
2. Б. Пастернак «Доктор Живаго».
Кому нобелівський лауреат, а кому й зрадник Вітчизни. Віддавши свій роман у друк не на території СРСР, а в Італії, Борис Пастернак отримав резолюцію Госіздату з забороною публікації твору в тому числі й закордоном. А італійський видавець Джанджакомо Фелтринелли відмовився повертати рукопис. Далі — гірше. Після присвоєння автору Нобелівської премії радянська влада вгледіла в діях шведського журі ворожі помисли, змусила Пастернака відмовитись від нагороди, а згодом і виключила його з Союзу радянських письменників. Перепрошую за іронію: з любов’ю, ваш Совок.
1. К. Чуковський «Крокодил».
І на закуску — ще один перл радянської цензури. Чого тільки не намагались угледіти в дитячій жартівливій історії про крокодила, що говорив турецькою, лякав перехожих і підбивав звірів на повстання проти утримання тварин у зоопарках! Тут і антипедагогічність, і негативний вплив на дитячу психіку, і буржуазні підступи в образ крокодила, і політичні підтексти (яких там так і не знайшли, але старанно шукали). За Чуковського вступались «усім миром», на чолі з його донькою Лідією — знаним редактором, і незаперечним тогочасним авторитетом Максимом Горьким. Остаточно відвоювали «Крокодила» аж у 1964 році.
Олена Поціпух