«Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас — із вас.
Залишиться одна лиш оболонка».
Ліна Костенко
Коли йдеться про цензуру, чомусь одразу спадають на думку саме ці рядки. Ми звикли розуміти під означеним поняттям чиюсь (держави, установи, організації) зовнішню заборону, певне обмеження на вираження почуттів, думок, ідей.
А насправді ми самі для себе гарні цензори. На кожному кроці трапляються такі випадки, на які вже й не звертаємо уваги. От хочеться, приміром, матюкнутися, так ні — підшукаю вишукані слова, а всю експресію спрямую в інтонацію й голос. Або кортить уранці вдягнути футболку і джинси — ні, заборона, стоп: на роботі ж дрес-код. І звичка не зважати на придушення природних імпульсів і бажань дається взнаки: іноді ми настільки захоплюємося внутрішньою цензурою (наприклад, для того, щоб отримати любов, визнання, повагу, турботу від інших), що «забуваємо» або «не помічаємо», чого ж дійсно хочемо, якими насправді є ми. Тоді нашу здорову активність душі підміняє цензорський погляд і обмеження.
Внутрішня цензура — це певний спосіб життя і пристосування в світі (яке ще називають соціалізацією), що не є добрим чи поганим саме по собі. Адже яким правилам коритися, а які можна обминати — вирішувати нам самим. Та рецепт щастя може бути не тільки в тому, щоби за численними «але» вгледіти власну справжню душу і хоч трохи зазирнути в неї. А й у тому, аби повністю взяти відповідальність на себе за вирощеного внутрішнього цензора.
Хто не знав про його існування, раджу познайомитися і потоваришувати. А потім — можна самим його формувати і наповнювати, поступово дозволяючи собі більше свободи там, де раніше були самі заборони, відчуваючи при цьому легкість і спокій, часто — радість і свободу.
Ольга Лазаренко