Редакція газети «Ять» цього номеру спілкується із журналісткою, телеведучою та юристом Мирославою Ґонґадзе, яка як ніхто інший знає про цензуру, адже з 2004 року виступає із розповідями про свободу слова на запрошення американських та європейських університетів, політичних та громадських організацій світу. Сьогодні вона поділиться своїми думками із нашими читачами.
— Пані Мирославо, після отримання юридичної освіти Ви пішли в журналістику. Що спонукало до такого кроку?
— По закінченню школи в мене був непростий вибір. Я цікавилась історією й театром, хотіла займатись чимось, що пов’язане зі спілкуванням з лю- дьми. Однак як дочка інженерів і практична особа розуміла, що мені доведеться самостійно заробляти на життя й навчання, тому й обрала юриспруденцію. Та втрутилася доля, тож я займаюсь справою, якою завжди захоплювалася, але не могла собі дозволити навіть мріяти про неї. Пам’ятаю, як підлітком була не в змозі відірватися від телеекрана, не пропускала «Міжнародну панораму» та «Вікно в Америку». Я мріяла подорожувати, розповідати людям про те, що відбувається у світі, аналізувати події.
Коли вчилася на юридичному факультеті у Львівському університеті, познайомилася з багатьма цікавими людьми, серед яких був і мій майбутній чоловік. Він хотів знімати кіно і бути тележурналістом. От ми і «спарувалися»: його переконання, що немає нічого неможливого, і моя здатність крок за кроком досягати поставленої мети. Спершу я допомогла закінчити його перший документальний фільм «Біль землі моєї», потім — «Тіні війни», де я була продюсером. Чоловік також хотів писати статті, але його українська була дуже слабкою, тому диктував, а писала я. При цьому паралельно редагувала матеріали. Пізніше працювала в часописі «Post-Поступ», що зрештою привело нас на телеканал «ММЦ-Інтерньюз». Починала дописувачкою новин, а за два роки була і редакторкою програм, і головою відділу громадських зв’язків, і директоркою із продажів, і, звичайно, репортеркою.
— Можливо, маєте пораду для майбутнього редактора, журналіста: як треба вчитися, на що звертати увагу під час навчання?
— Передовсім у нашій професії важлива загальна ерудованість. Читати багато, вивчати іноземні мови — це одна з головних порад, які б я дала. Без знання, наприклад, англійської ви не можете прочитати чи збагнути найкращі зразки західної літератури та журналістики.
Як на мене, найкраща школа — це школа практики. Варто знайти тих журналістів, роботою яких ви захоплюєтесь, і спробувати повчитись у них. Просіться до них в помічники; думаю, мало хто відмовиться мати безоплатного помагача — їм допомога, а вам наука.
Також важливий пошук своєї ніші в журналістиці. Приміром, я ніколи не зможу бути Мустафою Наємом із його геніальними розслідуваннями, одначе знаю свої сильні сторони, які намагаюсь експлуатувати.
— Як Ви ставитеся до тези Міністра освіти Табачника, що стаціонарне навчання журналістиці протягом 5 років не має сенсу, що варто розформувати журналістські факультети й натомість запровадити лише вечірні чи заочні форми навчання цьому фахові? Адже, за його словами, журналістика — це не професія, а набір певних умінь і навичок у сформованих особистостей.
— Журналістика — це насамперед творча професія, що потребує таланту й навичок. На мою думку, заяви про припинення програм журналістики є виливанням води разом із немовлям. Справді, от в Англії немає факультетів журналістики, але є програми, зорієнтовані на здобуття відповідних навичок. У США такі факультети діють у найпрестижніших університетах, наприклад, Колумбійському, Гарвардському, Джорджтаунському й інших. Гадаю, в Україні обов’язково необхідно зберегти факультети журналістики. Систему навчання слід реорганізувати, можливо, зменшити їх кількість, але вивчати теорію та практику журналістики потрібно.
— Помітно, що довіра до ЗМІ в Україні стрімко знижується. Чим можете це пояснити? Яка головна проблема нашої журналістики?
— Довіра до ЗМІ зменшується, бо з екранів лунає багато неправди. Якщо люди бачать навколо себе одне, а їм розповідають казки, звичайно вони перестають довіряти медіа. Водночас є приклади журналістики, на які громадськість завжди чекатиме. Приміром, чого варті останні роботи «TVі» чи «Української правди». Навіть рейтинги «Час-Time» зросли за останній рік на 5 %. Серед причин — втрата людської довіри до вітчизняних медіа й пошук альтернативних джерел інформації.
Однією з проблем галузі вбачаю тенденцію журналістів будувати свої репортажі не на фактах, а на власному уявленні про них. Також дошкуляє намагання узагальнити й пережувати інформацію, зафарбувати її певним кольором. За останні 10 років я звикла до розподілу фактів та думок у західній журналістиці, тож дивлячись або читаючи наших «акул пера», часто не можу зрозуміти: так що ж таки відбулося? Де факт про подію, а де журналістова думка? Це справді дратує, бо поки докопаєшся до істини витрачаєш купу часу. Переконана, що це є проблемою і для читачів та глядачів, оскільки вони отримують спотворену інформаційну картинку.
— Яке Ваше ставлення до поступового переходу видань від друкованої до мережевої форми? Чи не постраждає через це якість журналістських матеріалів і сама галузь?
— Ми живемо у час інформаційної революції. Інтернет стає головним джерелом зв’язку й інформації. Думаю, що нам не треба цього боятися, натомість брати на озброєння, бо за мережевою комунікацією майбутнє. Звісно, як і все нове, воно не досконале, але згодом, я переконана, кристалізується і лише сприятиме прогресові. Як на мене, класична журналістика потроху втрачає свою силу. Тепер кожен, хто бажає, може написати і розповсюдити інформацію. З одного боку, це дещо засмічує інформаційний простір, однак усе ж сприяє більшій відкритості у світі. А я за світ без кордонів і обмежень.
— Ви працюєте журналістом у ЗМІ в США та Україні. У чому головна відмінність або специфіка американської та української журналістики?
— Американська журналістика має багато відмінностей від української. У Штатах розділяють такі поняття як факти та оціночні судження і за таким принципом друкують матеріали на різних шпальтах газети. На відміну від України, американці мають справжнє громадське телебачення та радіо, яке веде перед або слугує своєрідним інформаційним барометром медіаринку. Переконана, якби в Україні було реальне громадське мовлення, воно б могло його збалансувати. На жаль, як я розумію, мало хто в цьому зацікавлений. Особисто я постійно слухаю американське громадське радіо — рівного йому за якістю інформаційного продукту не робить ніхто.
Якщо вести мову про негативні сторони, то однією з них вважаю розвиток так званого «інфотейменту», тобто коли інформацію подають під спеціальним соусом, аби вона видавалася пікантнішою і скандальнішою. Ведучі телеканалів стають «богами», яким платять шалені гроші за їхню розкрученість і відомість.
— Чи має журналіст нести відповідальність (моральну та юридичну) за свої матеріали? Чи є якісь обмеження в понятті «свобода слова»? Адже дехто сприймає його буквально — що хочу, те й говорю…
–Цілком. Журналіст насамперед несе відповідальність перед суспільством, читачами, глядачами та слухачами. Якщо повар почастував вас поганою стравою, ви можете отруїтись, якщо журналісти годують неправдою або неякісним інформаційним продуктом, це така ж сама отрута, що лиш засмічує ваш мозок. Я вже мовчу про те, що це впливає на ваші рішення, політичний вибір зокрема. Водночас гадаю, що принцип свободи слова повинен діяти, а юридична відповідальність мусить мати дуже обмежений характер.
— Як ви можете сформулювати журналістську місію в суспільстві?
— Як на мене, журналіст — це місток між продавцем і споживачем, між тим, хто створює події, і тим, хто їх сприймає і оцінює. Цей місток мусить бути міцним і незалежним. Журналіст повинен володіти стійким внутрішнім барометром правди й неправди і моральним стрижнем, мати відповідальність доносити правду. Георгій колись повторював, що журналісти мають бути сторожовими псами демократії. Я з цим погоджуюсь, як і з батьком-засновником США Бенджаміном Франкліном, який колись казав, що без вільної преси Сполучені Штати неможливі. Додам тільки, що без вільної преси неї не буде й вільної України.
— Яке ваше життєве кредо?
— Я вельми екологічна людина, прагну до чистоти та гармонії як внутрішнього світу, так і навколо себе. Намагаюся не засмічувати власне життя й очищати довкілля, в тому числі й шляхом донесення правдивої інформації. Що ж до кредо, то їх принаймні два: «Те, що вас не вбиває, робить сильнішими» й «Ніколи не зупинятися на досягнутому і діяти».
Оля Фомішина